ТЕКСТИ НЕ АНГЕЛИ

(Володимир Цибулько. Ангели ? тексти. - Ки?в-Льв?в: Нова л?тература, 1996. - 158 с.)

Реценз?ю на нову книжку Володимира Цибулька "Ангели ? тексти" можна було б почати у його власному стил? приблизно так: "Кльовий чувак Цибуля задирдичив нову бодягу ст?хов, в?д яко? приторчать ? потащаться ус? ки?вськ? ханурики. Смайл на ф?з??, квещен у шарабан?, забойний стьоб ?, вобщ?, море кайфу".

Але стиль, як ? людина, бува? оманливим. Цин?к ? поф?г?ст, в?д якого балд?ють фанати на молод?жних тусовках ? шал?ють функц?онери на зборах оф?ц?озно? СПУ, ? насправд? ?стотою досить лаг?дною, миролюбною ? нав?ть сентиментальною. В?н ?з тих, хто хова? "кв?тку в рукав", хто пережива? "цин?зм як насл?док незд?йсненного", ? хто почува? знайомий ус?м поетам "щем у грудях" - "птаха що все боляч?ше покльову?". В?н, вочевидь, ма? як?сь п?дстави вважати, що його "в?ра в доброту ? порядн?сть трахнута як сир?тка", ? переконувати себе в тому, що "вс?х ошукують ? не ти перший ? весь св?т н?ша для см?тника".

Як на цин?ка й хул?гана, однак, в?н бува? занадто щирим ? нав?ть зворушливим:

яким же син?м полум'ям згор?ло

усе що кле?в наче ласт?вка гн?здо

але таким багном заткалось горло

що не прокричиш в?д болю

такого холоду набилося в хребет

такою кров'ю сповнилися вени

таке кор?ння вирвалось з земл?

котро? не було

жив закор?нений в спод?ванку

а та спод?ванка так швидко перейшла в прокляття

ще швидше н?ж любов у ненависть

ще глибше н?ж зата?на п?мста

Справжн? цин?ки й н?г?л?сти не пишуть в?рш?в - вони просто живуть ?, в крайньому раз?, щось там серед сво?х приб?чник?в-поф?г?ст?в пропов?дують. П?д цим оглядом ?хн? диявольське пор?ддя на диво под?бне до пор?ддя ангельського - до святих ? блаженних, як? теж н?чого не пишуть, хоч ? з ?нших, в?дпов?дальн?ших, сказати б, причин. Писання в?рш?в, нав?ть розпачливих, нав?ть поз?рно-н?г?л?стичних, це все одно акт культури, це виклик хаосов? й приборкання ентроп??. В одному з есе, долучених до рецензовано? тут книги поем, Цибулько говорить про це досить точно ?, як на "поф?г?стського" поета, неспод?вано в?дверто: "Культура як синон?м доброти ? ? в к?нцевому результат? ?диним виявом ?сторично? незнищенности як процесу, хоча сама ?стор?я очевидно почина?ться там, де почина?ться нищення. М?ж хвилями почергово чи футуристичного, чи арха?чного насилля раптом перемага? той, хто принесе гасло самовдосконалення ? доброти.[...] Спротив спротиву ? пл?д спротиву. В ?вропейств? ?деал арха?зму був зам?нений ?деалом самопоглиблення, в американ?зм? ?деал футуризму був зам?нений ?деалом перетворення".

Цибулькова позиц?я ? радше сто?чною, н?ж цин?чною, - "культ спротиву, а не сили", "плекання самодостатности", "апатея" (нечутлив?сть), а не "апат?я" (байдуж?сть, що, власне, походить в?д то? ж таки давньогрецько? "апате?"). "Апатея не просто невразлив?сть, - поясню? автор, - апатея - геро?чна сувор?сть, апатея - стан духу, що здатен виникнути т?льки в ??рархизованому сусп?льному тл?. Апатея по сво?й природ? не бунт, а дбайливе осво?ння ? п?дпорядкування.Стан, що мав би проголоситись саме заблуканою культурою, не готовою ще зробити спротив сво?м культом".

"Апате?ю" названо перший розд?л книжки, що ?, власне, в?нком сонето?д?в (досить р?дк?сною, як на розхристано-хул?ганистого Цибулька, формою). Апате?ю ?, судячи з усього, стан душ?, до якого Цибульк?в л?ричний герой прагне у сво?му напускному ф?лософському сто?цизм?, обтяженому, з одного боку, надм?рною любов'ю й прив'язан?стю до неф?лософських речей ? явищ, а з ?ншого - суто мистецькою гординею ? суто юнацькою задерикуват?стю.

Отож, "знов ?з тексту вт?ка? смирення, - скаже поет наприк?нц? книжки.-? всякий священик, позираючи на щойно заросл? кукси втраченого "Я", поглядом шука? сход?в до неба. А сил виявля?ться р?вно на те, щоб вийти на Чернечу й померти в над?? бути похованим поряд з могилою свого Я".

Гординя ?, зда?ться, головною причиною, яка спонука? поета до безконечних позов?в з Богом, з? св?том, з поез??ю, з культурою, з? сво?м оточенням, з? сво?ю кра?ною. З оточенням - найпрост?ше: "якщо я не в стан? зм?нити середовище, я в?д нього в?дречусь". Та й в?д кого там в?др?катись - "вже багато тво?х ровесник?в загинули або спились, ?нш?, зн?велювавшись на н?ц, по ?нерц?? заходять в ел?тарно-богемн? кав'ярн?. Та й то з нам?ром задарма похмелитись, ан?ж з випадковим об'явленням. ? що найдивн?ше, ?м уже нав?ть не до д?вчат. Епоха набува? все суб'?ктивн?ших рис ? боротися з тим н? у кого нема н? бажання, н? сили". У в?ршован?й верс?? це вигляда? так:

в ц?й нац?? нема? б?льш поет?в [...]

б?льш?сть одружилася й спилася

а частина стерла ол?вц?

що й н? р?д продовжити

ан? п?вслова написати

З? св?том - теж просто, бо наприк?нц? стол?ття вс? розум?ють, що влаштовано його якось не так ? просту? в?н кудись не туди. "Причинно-насл?дковий лад порушено, ? [тому] доводиться працювати з фрагментами". Фрагменти можна монтувати дов?льно, не турбуючись еклектикою, яка вже давно стала в цьому к?чуватому св?т? нормою: "А сн?г юдейський з неба йде на чола буйних кришна?т?в"; "У кожного сво? дао ? св?й шлях широкий"; "Наш паровоз тарам-тарах"; "В кущах над пр?рвою в житах вита? птах ?з чорною ознакою". Словом, як сказав поет з дещо ?ншого приводу, - "тихе гниття в оч?куванн?, що на гумус? сьогодення завтра-позавтра з?йде ген?й". Отож, "люд сидить обаб?ч Дн?пра в оч?куванн? Годо, хрущ? над вишнями гудуть".

У цьому "знебоженому" св?т? ?, однак, своя лог?ка - переважно парадоксальна, ? своя телеолог?я - переважно абсурдна. З? слова "в?дродження" тут залиша?ться т?льки "в?дро", з? слова "Бог" - т?льки "ГБ", а з "нац?онального в?дродження" - "нац?ональне в?ддрочення". Улюблен? поетов? образи мають характер оксюморон?в ("масло ста? масляним, пов?тря пов?тряним"), а ще част?ше?- оксюморон?в-навивор?т: беззл?сна зл?сть, безл?сий л?с, безсл?в'я сл?в, трава безтрава... Беззбройн? варти, п?дводн? ватри... Липи дубов?, дуби липов?...

У простор?, "де вже нема? Бога", виявляться так само "нема? людей" ?, зрештою, "нема? св?ту". А що ?? ? текстова форма ?снування - на противагу ф?з?олог?чн?й; ? людина як "ф?гура м?ж двома способами буття мови" (за поетовим улюбленцем М?шелем Фуко); ? ? ?стор?я, яка "вичерпалась сюжетно, але не текстово". Отож, зрозум?ло, що причини у цьому св?т? не зб?гаються з насл?дками, а слова - з? сво?ми значеннями:

все що задуму?ться для написання

на ангельському крил? висмикнутим з нього ж пером

задуму?ться як кодекс чест?

але при появленн? виявля?ться просто доносом

метафорика виявля?ться звичайною

триденною неголен?стю

А на скрижалях небес ся? ?дина запов?дь: "п?дкоряйся неп?дкоряючись, в?р нев?рячи, читай приписи ? чини навпаки".

це все мутац?я вчення друже Платоне

второзаконня второзаконь

У певному сенс? цей св?т ? законом?рним продовженням "Безпл?дно? земл?" й "Порожн?х людей" Т.С.Ел?ота, - але якщо ел?от?вський св?т зак?нчувався "не криком, а схлипом", то Цибулько зна?, що з цього теж "вийде просто к?ч" ?, взагал?, к?ч вийде з усього, бо саме цим ма? зак?нчитись св?т, - власне, в?н цим уже зак?нчився.

Така художня концепц?я вигляда? ц?л?сною, але нец?кавою, ? говорити про не? не було б сенсу, коли б Цибулько був достатньо посл?довним у власному творчому метод? - спогляданн? "б?лост? паперу, де слову н? про що говорити, окр?м як про себе" (Фуко). Але в?н чомусь ремству?, нар?ка? - на "ритм часу нещирий", на "вичерпан?сть зм?сту", на "видим?сть життя"; його не влаштову? "печальна л?нгва, мов скип?ла л?мфа", "мистецтво в сво?му символ?чно-мовному лепрозор??", "культура - карамельний п?вник на патичку що його вже до знуди нализалась затуркана нац?я"; в?н хоче ?ншого щастя, н?ж те, що "приходить до нас як в бабську зону морквина - покришене". Б?льше того, в?н усе ще влаштову? "голубин? лови в над?? п?ймати агела", в?н усе ще докуча? Господов? сво?ми дурними запитаннями ("Боже нав?що далися тоб? вс? оц? мудаки?"), ?, зрештою, все ще морочить под?бними запитаннями сам себе: "о як же я жив у що ж то я в?рив?"

Здавалося б, коли мова - це д?м буття, як казав мудрий Гайдеггер, ? життя просто "пише себе тобою", ? "мова, як соляна кислота, розчиня? в соб? особист?сть", то що вже там перейматись питанням, чи "кожен порятову? св?т поодинц?", а чи "гуртом", ? чи тато дов?да?ться коли, чи н?, "якою ф?гнею часом може займатися його син". Але в тому-то р?ч, що життя справд? пише себе поетами, а не лише навпаки, ?, либонь, зв?дси у Цибулька з-являються найнеспод?ван?ш? з?знання на зразок того, що "все це переливання словес раптом почина? бити асфальтом в лице".

Саме сво?ю непосл?довн?стю, мен? зда?ться, Цибулько виг?дно в?др?зня?ться в?д сво?х колег, чи принаймн? ровесник?в, "бубаб?ст?в". В?н програ? ?м багато в чому - в елегантност?, вишуканост?, нав?ть раф?нованост?, у почутт? смаку ? стилю, у справд? витончен?й грайливост? ? дотепност?. Але в?н ма? одну перевагу, яка за певних обставин може виявитись вир?шальною. В?н ма? розмах, ма? глибоке дихання, ма? в?двагу йти до крайн?х запитань ? крайн?х в?дпов?дей. У певному сенс? в?н схожий на персонаж?в нелюбого йому Досто?вського, як? доходять крайньо? меж? - ? в сво?му пад?нн? та блюзн?рств?, ? в каятт? та спокут?. Ус? четверо Карамазових, включно з Альошею та Смердяковим, сидять, зда?ться, у його л?ричному геро?в?, спричиняючи його примхливу поетичну ехолал?ю.

Найхарактерн?шими п?д цим оглядом ? позови Цибулькового героя з Укра?ною - кра?м, де "мав би народитись Гегель, а народився Гоголь", ? де народ, "самозаконсервувавшись у бароко", й дос? живе "геро?чно-плаксивим минулим, що н?чого, кр?м комп?лятивного майбутнього, не породжу?". В?н не шкоду?, зда?ться, найжорсток?ших, найбрутальн?ших сл?в на адресу "в?тчизни з посм?шкою деб?ла", "батьк?вщини абсурду", "в?тчизни словес безконечних" - аж до такого соб? з'ясовування родинних стосунк?в на арм?йсько-зек?вському жаргон?:

ти мене про[...]ла моя хризантемна в?тчизно

ти прокинулась вранц? в?д щастя хм?льна

? не бачиш як у законн?м екстаз?

ти мене тр?понула з гн?зда [...]

це секс у гуртожитку

де за шафкою ще п?вк?мнати

заб?гали до тебе забромлених пару жовн?р?в

ти торчала моя батьк?вщино

тебе передаровував д?д салабонов?

?з покол?ння до покол?ння

ти охала ? ахала мов в?с?мнадцятка

а я ?з роками не р?с ? не р?с

? неростучи таки дочекався ? свого жовн?рства

? ноч? коли мене д?д м?й

прив?в передати у спадок тебе

таж ти стара курво

тоб? ж триста л?т

тво? ахи ? охи вертяться на магн?тофон?

Але продовженням ц??? сварки, цього "смердяковського" монологу стають слова неспод?вано пронизлив? ? просв?тлен?, майже ма?статичн?, виголошен? мовби ц?лком ?ншою людиною - блаженним Альошею чи розкаяним ?ваном:

як я люблю тебе люблю

к я люблю тебе ? мл?ю

я мл?ю Господи яка ти

яка ти св?тла Господи молю

не кидай т?н? на ц? тих? в??

на цю мою ? не мою й мою

За цим вражаючим, майже патолог?чним перепадом почутт?в мусить критись якась глибока особиста ураза, якась незнана нам психолог?чна травма, що спонука? л?ричного героя переживати "кохання як тортуру", "життя любов? з нелюбов'ю". Цибулько, безумовно, не перший, хто тавру? нац?ю, яка "самоув'язнилась у сво?му образ?" ? яка "виявля? вс? ознаки антрополог?чного сну - внерухомлення, знелюдження, знемислення". В?н не перший глузу? з "л?керово? тягучост? цього етносу", його "кавунових м?зкофутляр?в". Але в?н, зда?ться, перший, хто зробив з'ясування стосунк?в з? сво?м етносом ? сво?м кра?м головною темою ? сюжетом сво?? книги.

Цибулько не любить народу ?, мабуть, ма? рац?ю. "Народ каже, що народ треба любити, бо можна й по морд? д?стати... Пиляй соб? в Штати ? боготвори св?й народ. Там в?н тоб? буде менш заважати, н?ж тут". В?н не любить нац?онально? ?стор?? - ? теж, мабуть, справедливо. "Кра?в? не потр?бна порнограф?чна л?тература, вся ?стор?я краю ? суц?льна порнограф?я.

Починаючи з вирощених у а-ля Гавареччина проб?рках верс?й про причетн?сть до гунн?в, гот?в, узбек?в, далай-лами Тел?женського ? зак?нчуючи винаходом колеса та прирученням коня на Хортиц?. Насправд? до з'яви краянина на св?т люди розмножувалися вегетативно ? т?льки краянин навчив людей робити то? солодко пакосно? справи..."

Але ця нелюбов ? зворотним боком любов? - ще б?льшо?, ? тому драматичн?шо?, бо ж засновано? на простодушн?й в?р?, що все-таки десь там ?сну? "п?днебесна, справжня Укра?на", ? що "цю землю таки пров?дав Господь".

М?фоборство оберта?ться м?фотворством, життя пише себе поетом Цибульком на св?й, а не на його розсуд, повертаючи його саркастичн? сентенц?? найнеспод?ван?шим патетичним чином:

св?т кр?зь лупу ?сторичного безпам'ятства

спостер?га? як у банц? з павуками

пожирають себе укра?нц?

це так? метелики з об?рваними крилами

крила в них дуже барвист? й за формою

нагадують контури ?хньо? батьк?вщини

загублено? необраховано? б?ографами сльозини Богоматер?

Сентиментальний хул?ган, який намага?ться "реальн?сть порятувати сюрреальн?стю" ? створити л?тературу "потр?бну в непотр?бност?", виявився прив'язаним до укра?нського "дао" м?цн?ше, н?ж в?н соб? думав ? нас намагався переконати. Але й спроба вирватися з того "дао" ? варт?сною, бо, як пише сам поет в одному з есе: "Коли в депресивному середовищ? з'явля?ться под?бна властив?сть- подивитись на себе оком стороннього, - почина?ться одужання".

http://gilan.uar.net/krytyka

пиш?ть нам: krytyka@gilan.uar.net